Вона  

Вона пішла тихенько в осінь.

І не тому, що надто вже сама,

Вона пішла, бо допомоги не попросить,

Бо звикла, що завжди сама.

Вона пішла маленьким кроком,

Не знаючи навіщо і куди.

Вона пішла, а на душі співає вітер,

Але пішла, бо треба зараз йти.

Вона іде вже навіть не добу, і не дві,

А, мабуть, вічність, може навіть більше.

Іде без жалю, хоча очі трішки сумні,

Не згадує про минуле, бо від цього лиш гірше.

Вона спустошена і розбита,

Не чекає доброго слова, і,

Вона пішла, щоб щастя зустріти,

А зустрічала, дивилась, - не ті.

Вона іде із осені та в осінь,

З дощу в туман і навпаки,

Вона, можливо, вже й попросить,

Але, кого? Нема. Тому ще треба йти.

На горизонті ні світанку, ні неба,

Не видно, а вона іде, та йде.

Втомилась, але розуміє, що треба,

Надіється, що щастя знайде.

А на душі лише розпач,

І порятунку для неї нема,

Сама собі каже: «Не плач,

Я є в себе, а знач не сама».

Так буває, що просто,

Беззупино до щастя треба йти,

Через жаль, що відпочинку просить,

Іти, і врешті-решт знайти..