Вона  

Вона пішла тихенько в осінь.

І не тому, що надто вже сама,

Вона пішла, бо допомоги не попросить,

Бо звикла, що завжди сама.

Вона пішла маленьким кроком,

Не знаючи навіщо і куди.

Вона пішла, а на душі співає вітер,

Але пішла, бо треба зараз йти.

Вона іде вже навіть не добу, і не дві,

А, мабуть, вічність, може навіть більше.

Іде без жалю, хоча очі трішки сумні,

Не згадує про минуле, бо від цього лиш гірше.

Вона спустошена і розбита,

Не чекає доброго слова, і,

Вона пішла, щоб щастя зустріти,

А зустрічала, дивилась, - не ті.

Вона іде із осені та в осінь,

З дощу в туман і навпаки,

Вона, можливо, вже й попросить,

Але, кого? Нема. Тому ще треба йти.

На горизонті ні світанку, ні неба,

Не видно, а вона іде, та йде.

Втомилась, але розуміє, що треба,

Надіється, що щастя знайде.

А на душі лише розпач,

І порятунку для неї нема,

Сама собі каже: «Не плач,

Я є в себе, а знач не сама».

Так буває, що просто,

Беззупино до щастя треба йти,

Через жаль, що відпочинку просить,

Іти, і врешті-решт знайти..

Спогади 

    Так буває, що за людиною просто сумуєш. Просто не вистачає рук, губ, слів. Його слів. Таких неповторних і нестриманих. І не боляче, і ні тяжко – просто не вистачає. Не важливо де і коли, важливо чи скоро побачиш. 

Як тільки важко жити надіями, а то й гірше – спогади. Не буде, і не важливо. Просто ніяк на душі, і в житті….Просто не вистачило сил, чи можливо духу. Чи просто не треба, а чому ж тоді так сумно?

Прикро, коли люди від тебе йдуть. Нічого не сказавши і не пояснивши. Просто одного разу не повертаються, і вважають це нормою. Просто тихенько пішли. А ти, страждай і шукай відповіді на запитання, чим я так завинила? Їх більше немає, а ти досі про них згадуєш, і, чекаєш дзвінка. По-дитячому нестримно очікуєш на диво, і гадаєш, що воно збудеться. Та ні, не цього разу.  Цей раз доведеться забути, а як, то вже інше питання.

Дорога

Додому рівно 4 пісні, багато зупинок. Ще більше думок, перехожих, попутчиків. Дорогою додому незліченна кількість світлофорів, емоцій, вражень. Не беручи до уваги, що дорога додому -  сумно. Сумно від того, що холодно. Можливо, від того, що немає чим дихати чи просто прямуєш не туди. Ніби, і свіжо на дворі, а ти задихаєшся. Боляче, що немає сенсу їхати туди, де тебе не ждуть, не бачать. І ще багато НЕ. Ти не доросла, не дочекалась, не змогла. Скрізь це НЕ. Зовсім не страшно опинитись в цілковитій самоті, страшно, що боротись з цим немає сил. Дорогою додому збуваються мрії. Не одна – численність.  Щоправда уявно. 

Трохи важко, що не тримають. Ніде. Ні тут, ні там. Та й взагалі. Ще тяжче, що і не потрібно. Чи може й потрібно. Жорстоко, коли не розумієш, що тобі треба? Що хочеш? Абсолютна рівновага між холоднокровністю  та байдужістю. Люди так не живуть…

***

Улыбнись, когда на сердце печаль,
Улыбнись, мне от этого легче,
Я далеко, я не рядом, а жаль,
Улыбнись, ведь меня это лечит.
Улыбнись, когда рядом скука,
И когда нечего сказать,
Улыбнись, я навек твоя кукла,
Улыбнись, мне же нечем дышать.
Улыбнись, мне от этого радостно,
Я счастлива сиять от тебя,
И дышать твоим запахом сладостным,
Жить тобой, жить вдвоем, жить любя....

***

Эй, принцесса не грусти,
Он обязательно вернется,
А если нет, то отпусти,
Отпусти, все обойдется!
Не надо плакать по ночам,
Сжимая угол пледа,
Не надо сырости глазам,
Ведь он ушел и предал!
И пусть идет, к чертям собачим,
Не надо нам игривых фраз,
А сердце плачет, я не значу,
Не значу ничего, без этих глаз!
А сердце хочет его ласки,
Его духов, и его губ,
ум поснимал все эти маски,
На самом деле он игрив и груб!
А сердцу хочется поверить,
Что все наладится, пройдет,
ум говорит: Да хватит бредить,
Он больше в жизни не придет!
Вот только слезы мимо вольно,
Текут предательски из глаз,
Вот только очень грустно, больно,
Такие чувства в первый раз!
Вот только мама утешает,
Доченька, не плач, прошу,
Она ведь все прекрасно понимает,
Сама страдала, наревелась – жуть!
Пройдут года и все утихнет,
Ты будешь счастлива с другим,
а он тем временем погибнет,
Погибнет от того, что не любим…
Пройдут года, а ты как прежде,
Сжимаешь плед тайком от всех,
и будешь прятаться в надежде,
Что не забыла этот «грех»….

***

Я никому не скажу, что скучаю,
Я не сдамся, я  слишком горда,
Я тебе, это точно обещаю,
Ты мне веришь? Я сильная, да?!

Я не помню такого крушения,
И не знала такой высоты,
Я  запомню твои все движения,
Я запомню, что рядом не ты!!

И пускай даже сердце лопнет от боли,
Я буду молчать, я всерьез,
И пусть даже  в море высохнут соли,
Я не сдамся, я слишком боюсь этих слез!

Я не скажу тебе этого, честно,
Просто гордость, всегда, и со мной,
Я как камень, не сдвинусь с этого места,
Просто камень, ты камень мой!

Просто камень, который все душит,
Который не даст мне взлететь,
Но мой милый осколок, послушай!
Ты тот, без которого я смогу умереть!

Жаль, что я такая свободна,
Слишком сильная, или слаба,
Просто я такая, что к жизни голодна,
Просто я та, что в мире такая одна!

 Звичка. Просто звичка.

Я до тебе звикла. Так, як звикають до дешевого вина та їдких сигарет. Кожна спроба гірка, по своєму. Проте, це не зменшує потягу до тебе. Я вже не маленька дівчинка – розумію, що жіночий алкоголізм не виліковується. Але я серйозно захворіла тобою. Не можу сказати, що це шалене кохання. Це просто звичка, і нічого більше. Погана звичка.

Як з цим миритися я не знаю. Не допускаю жодної думки, що тебе прийдеться ділити ще з кимось. Все ж таки я шалена егоїстка. Ти думаєш мені все одно? Ти мабуть правий…. Хоча злість розпирає на всі боки, і не тому що сумую, а тому, що ти вже не сумуєш. Дратує, дратує, іще раз дратує, що ти за мною не в’янеш, не сохнеш, не страждаєш. Це занадто тяжкий удар по моєму самолюбству.

Цим літом ми розставили всі крапки над «І». Я щаслива. Спустошена. Розбита. Я ідіотка. Сама хотіла, тепер – НА! Не спитаю, не подивлюсь в твій бік, не усміхнусь – ти сам винен! Піду далі і совість не заграє. Ні однієї сльози, ні краплини. З мене вистачить!

До тебе.

Я відчуваю твій подих за моєю спиною – цього не достатньо. Я бачу турботу, ласку, але від неї вже нудить. Ти не той, кого чекала, хотіла любити… Я не можу тобою захоплюватись, і …. не бачу сенсу наших стосунків. Проте, я продовжую сліпо йти за тобою. Можливо, це єдиний шлях до спасіння, яке скоріш за все мені і не потрібне. Я сама знаю, що так не можна, але своя шкіра ближче.

Користуватись людьми бридко, та для мене це притаманно. Знаєш, я завжди любила грати на чужих почуттях. І з нетерпінням чекаю, коли пограють на моїх. Як ти думаєш, це мене чомусь навчить? Гадаю навряд чи.

Біль, смуток, самотність – це все моє. Дивно звучить, але так краще. В такі моменти я ніби перероджуюсь. Я люблю страждати і це добре виходить. Роль створена для мене. З мене дешева актриса, і навіть не горілого театру. Це жалка пародія на людину, яка має відношення до сцени. Та погодься, в мене є нерозвинений потенціал.

З дня на день, я створюю для себе маску. Точніше для тебе. Кожного разу складніше вдавати, що щось відчуваю. Брешу, бо відчуваю – мерзоту. Ти зараз думаєш, що я стерво – ти правий! Щоб ти не говорив у цей момент – ти матимеш рацію. Я винна, і тихо тішусь цим.

Кепський настрій гарантований на довго. Я довго не зможу забути всього. В людини працює інстинкт – інстинкт звички. Я щиро звикла до тебе і мене це дратує. Ти міг би бути для мене чудовим братом. Хоча ні, ніколи!

Твоя турбота по-дитячому наївна і мила. Ти віриш моєму слову завжди – повір і цьому. Це єдиний випадок, коли я говорю правду.  Гірко, а інакше не буває! Не хвилюйся, все проходить повз. І навіть того, чого не було. Все пройде, замівши сліди тихим вітром осені, притрусивши снігом зими. А весною, благополучно змиє -  і дяка Богу.